Минає два роки як війна забрала життя Анатолія Розвадовського
На Донецькому напрямку під час бойових дій загинув військовослужбовець із села Кривопілля Івано-Франківської області Анатолій Розвадовський. Цю інформацію Суспільному підтвердили у Верховинському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Анатолій Розвадовський після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну пішов добровольцем воювати у складі 201 батальйону 102 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини. Мав звання лейтенанта.
Боєць загинув 9 вересня під час артобстрілу армії РФ. Йому було 24 роки.
У нашій пам'яті він залишиться красенем, сповненим сил, енергії, натхнення та намірів.
Пам'ятаємо і сумуємо!
Хай небесні ангели сурмлять сьогодні на твою честь!
Слава тобі, Герою!
Стаття ,,ВОЇНИ СВІТЛА’‘ написано журналісткою Людмилою Зузяк.
Таких більше немає на Землі
Народився Анатолій Розвадовський 27 листопада 1997 року, ощаслививши своєю появою на світ не лише батьків Ольгу і Миколу, у яких він був первістком, а й обидві родини з Кривополя і Верховини, які не могли натішитися першим внуком і племінником. Йому долею судилося всюди бути першим і брати на себе велику відповідальність за всіх і за все. Бути добрим прикладом для наслідування як для рідних сестри Марії і брата Валентина, так і всіх двоюрідних братів і сестер. Він кожного з них дуже любив і йому було небайдуже, як складеться їхнє життя. А вони, звичайно, прислухалися до його порад і раділи, що мають такого старшого брата і справжнього друга. Своїми ангельськими крильми Анатолій і нині тримає Небо. Але вже не лише над своєю родиною, а всією Україною.
Анатолій дуже добре вчився
З самого народження був дуже спокійним, з раннього дитинства вирізнявся добротою і розважливістю, успадкувавши мамину вдачу. Завжди був веселий і життєрадісний. Любив тварин, ніколи не оминав своєю увагою песика чи котика. Коли на світ з’явилася не на цілих два роки молодша сестричка Марічка, то він з перших днів дбайливо ставився до неї. Коли трохи підросла – віддавав їй усі свої іграшки, хоч цьому його ніхто не вчив. «Він просто народився таким, – каже мама Ольга. – Коли настав час Толікові іти до школи, то Марічка ніяк не хотіла розлучатися з ним навіть на кілька годин – настільки їй було добре під його опікою. А Толік, хоч і вабила його школа, неймовірно хвилювався за сестричку, яка залишалася вдома. І такий тісний зв’язок між ними був завжди. Марічка навіть пішла вчитися в Івано-Франківськ на спеціальність філолога-перекладача іноземних мов, аби бути разом із Толіком, хоч поступила й у вузи інших міст. Потім, коли він уже був на фронті, організовувала збір коштів на військову амуніцію для брата та автомобіль, який служить його побратимам і досі».
Анатолій дуже добре вчився у школі. «З перших днів усе схоплював на льоту. Особливо любив математику, а також англійську мову. І був дуже відповідальним. Навіть не було потреби перевіряти, як він виконав домашнє завдання». У молодших класах був відмінником, а згодом більше часу і уваги приділяв вивченню тих предметів, які його найбільше цікавили, та читанню додаткової літератури на відповідну тематику поза шкільною програмою. Його найулюбленішими предметами стали географія та історія. І з цих предметів він знав, здається, все. Шкільні друзі розповідають, що інколи на уроках міг вступати у дискусії з учителями, котрі майже завжди визнавали слушність його думок і правильність поглядів і суджень.
Завдяки своїй ерудованості, кмітливості і водночас розважливості, а також, звичайно, і старанності та системності у навчанні, дуже добре склав ЗНО. І вступив на державну форму навчання у Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, де здобув спеціальність фахівця з лісового і садово-паркового господарства. Упродовж більше, ніж п’яти років навчання в університеті, був старостою групи, як і в школі колись – старостою класу.
Про те, що він мав неабиякий авторитет серед студентів, тай повагу викладачів заслужив своїм ставленням до навчання, засвідчує навіть те, що одного року здобув почесне звання «Містер університету». Організовуючи конкурс для розумних, винахідливих і спортивних юнаків, Анатолію запропонували взяти у ньому участь. І він погодився.
Мама Ольга про той день конкурсу розповідає зі сльозами на очах, не перестаючи навіть тепер дивуватись, яку Бог дав їй дитину. «Толік напередодні зателефонував мені і попросив приїхати в Івано-Франківськ. Я була здивована, бо Толік майже всі питання, які виникали, вирішував самостійно. Він мене заспокоїв, що нічого не трапилося, просто він дуже хоче, аби я приїхала. І коли я сказала, що навряд, чи зможу приїхати, бо і робота , і домашнє кутання нема на кого лишити, то Толік дуже наполягав і просив, аби я таки знайшла можливість приїхати і підтримати його під час цього конкурсу. Великою несподіванкою для мене було, коли вщухли овації у залі, якими вітали мого сина як переможця конкурсу, і він підійшов до мікрофону і сказав, що хоче запросити на сцену одну людину, яка є у цьому залі, – свою маму. Під ще гучніші овації залу я йшла на сцену і не могла стримати сліз радості. Не тому, що мій син став переможцем конкурсу, а тому, що він мав стільки любові до мене: на тій сцені я тоді почула з його уст стільки слів вдячності, що й досі з трепетом згадую той момент. Розуміючи, що йому не так була потрібна моя підтримка, як він хотів мені зробити свято серед моїх життєвих буднів.
До речі, Толік жодної нагоди не пропускав, аби подякувати мені за життя, за виховання, за турботу… Він завжди дякував за все-все. У свій день народження не чекав від нас подарунків, а робив подарунки нам усім. Згодом, коли відкрив у Івано-Франківську приватний спортивний клуб, то у свій день народження роздавав подарунки й своїм вихованцям…». Таке враження, що Толік спішив залишити про себе добру пам’ять у серцях багатьох людей. Він щедро сіяв любов, бо душа, мабуть, віщувала, що її вік на землі короткий.
Після закінчення університету Анатолій влаштувався на роботу в Івано-Франківське обласне управління лісового та мисливського господарства, де раніше проходив практику. Його професійні і людські якості помітили і високо оцінили тут, коли він ще був студентом. І тому без вагань прийняли його у свій колектив. Анатолій за два роки праці не те, що виправдав усі сподівання, а й перевершив їх. Бо любов до природи рідного краю, помножена на молодечий ентузіазм та філософські погляди на життя, подарували юнакові з Гуцульщини неймовірний професійний успіх та повагу серед колег-лісівників усього Прикарпаття, зокрема тих, хто періодично здавали Анатолію звіти і безпосередньо з ним спілкувалися.
Коли Анатолій уже стояв на захисті рідної землі і виникла потреба у придбанні автомобіля для його протитанкової бригади, то лісові господарства Івано-Франківщини зібрали кошти і придбали автомобіль, відразу відгукнувшись на його прохання. А звістка про загибель Анатолія, яка надійшла невдовзі після того, боляче вразила серце кожного лісівника Прикарпаття.
Як розповідає мама Героя Ольга, її син мріяв здобути ще й юридичну освіту. Коли відкрив приватний спортивний клуб в орендованому приміщенні і зіткнувся із певними питаннями, які потребували вирішення, то зрозумів, що йому би не зашкодили знання у сфері юриспруденції. З цією метою у 2022 році планував пройти ЗНО з деяких предметів і пробувати вступати на юридичний факультет. Але все перекреслила війна.
«Джиу-джитсу – це філософія і мистецтво»
Анатолій з раннього віку захоплювався спортом. Тато Микола займався колись, у свої шкільні і юнацькі роки, вільною боротьбою, тому і синів обох заохочував до тренувань. Віджимання від підлоги, підтягування на перекладині та інші види спортивних вправ, і, звичайно, виконання нормативів, які встановлював тато. Все це гартувало не лише тіло, а й дух.
У дев’ятому класі Анатолій почав їздити у спортзал у Ворохту, де займався фрі-файтом. «Вільний бій» не залишав і після закінчення школи, коли переїхав на навчання до Івано-Франківська. Але зустріч з Віталієм Стасівим – відомим тренером з джиу-джитсу, змінила спортивні уподобання Анатолія.
Фрі-файт зі своїми боями без правил аж ніяк не міг конкурувати у шляхетній душі Анатолія із джиу-джитсу – одним із найінтелектуальніших бойових мистецтв у світі. «Джиу-джитсу – це не лише боротьба, це – філософія та мистецтво, – любив згодом повторювати Анатолій, коли сам уже став тренером. – Аби оволодіти ним, не достатньо тренуватися лише фізично. Потрібно навчитися концентруватися, тактично міркувати, дотримуватися дисципліни, володіти собою, зокрема – своєю свідомістю».
Анатолій був настільки успішним у цьому виді спортивної боротьби, що буквально на другому році тренувань у Віталія Стасіва, сам став тренером із джиу-джитсу. Йому вдавалося поєднувати своє заняття спортом і поїздки на різні змагання навіть за кордон, передачу свого досвіду юним борцям під час систематичних занять із ними, та навчання в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника. Хоч це, звичайно, було нелегко. Але щільний графік не став перешкодою для успішного захисту магістерської роботи та складання всіх іспитів у вузі на «відмінно».
Толік дуже любив своїх вихованців, серед яких були навіть трирічні малюки. Він усю свою душу вкладав у те, аби прищепити їм любов до спорту. «Бо спорт – це прагнення бути кращим і досягати більшого, – любив повторювати. – Якщо з раннього віку прищепити бажання до занять спортом, то діти через деякий час самі бігтимуть на тренування, а коли стануть дорослими, то подякують батькам, що привели їх колись до спортзалу».
Серце Анатолія огортала неймовірна радість, коли він бачив, як діти приходять у спортзал, одягають кімоно і розпочинають навчання. А діти безмежно любили свого тренера-сенсея, який по-батьківськи ставився до кожного з них, піклуючись, аби любов до здорового способу життя так глибоко закласти у їхні серця, щоби її не змогли перемогти жодні згубні принади цього світу. «Джиу-джитсу – це ідеальний вид спорту, потрібен дітям, бо він унікально поєднує фізичний, інтелектуальний і навіть духовний розвиток, – вважав Анатолій, переконавшись на власному досвіді. – Діти навчаються бути сміливими у стресовій ситуації, контролювати її і бути відповідальними. Здобувають впевненість у собі, напрацьовують уміння справлятися із конфліктними ситуаціями, не застосовуючи насилля, та інші навички, необхідні для успішного життя в соціумі. Наприклад, мужність відстоювати свої переконання, залишаючись спокійними і стриманими».
Окрім занять у спортзалі, Анатолій організовував для своїх вихованців спортивні табори на природі, походи в гори та багато іншого, що запам’ятається їм на все життя, як і їхній тренер. Усі ці започатковані традиції, як і діяльність спортивного клубу для занять з джиу-джитсу, що стало однією з найважливіших справ у житті Анатолія, успішно продовжує його молодший брат Валентин. А мама Ольга і дівчина Христина, котрій так і не судилося стати дружиною Анатолія, минулого року у день його народження приготували для вихованців спортклубу солодкі подарунки – так, як це він колись робив. Це все повториться і в цьому році, і в наступному, щоби навіть у таких малих деталях зберегти пам’ять про Анатолія, який з радісною усмішкою, як і колись, спостерігатиме за всіма. Але вже з Небес.
24-річний командир роти
Здобуваючи фах лісівника у Прикарпатському університеті, Анатолій паралельно навчався ще й на військовій кафедрі та отримав звання молодшого лейтенанта. Тому, коли розпочалася повномасштабна війна, його призвали на службу у Верховинський батальйон територіальної оборони. У перші дні війни, добираючись з Івано-Франківська до Верховини, аби з’явитися до РТЦК та СП, по дорозі вирішив заїхати у Кривополе, до рідного дому. Мама Ольга показує у телефоні спільні родинні фото, зроблені у той день, і розповідає, що Толік, мабуть, відчував, що ця зустріч у рідному домі остання. «Толік умів триматися і нас усіх завжди підбадьорював. А в той день, під час тієї короткої зустрічі, з його очей котилися сльози».
За відмінні знання, фізичну форму та підготовку, бо під час навчання на військовій кафедрі Анатолій був командиром навчального взводу, йому присвоїли звання лейтенанта і призначили командиром роти. 25 квітня, у Великодній понеділок, після двох місяців тренувань, разом з іншими військовослужбовцями з Верховини, Анатолій поїхав у зону бойових дій. До останнього подиху гідно ніс службу, виконуючи обов’язки командира 3 стрілецької роти 201 батальйону 102 бригади Сил територіальної оборони. У всіх його підлеглих найкращі спогади про молодого командира, котрий хоч і тримав сувору дисципліну, вимагаючи дотримуватись воєнного уставу, але готовий був душу віддати за кожного. Під час обстрілів в укриття ішов останнім або взагалі залишався з черговими на позиціях.
Один із його підлеглих, зв’язківець, розповідав, що одного разу, коли вчергове молодий командир не пішов з усіма в укриття, а залишився у радіорубці, щоби замість нього приймати і передавати повідомлення, той не витримав і сказав: «Твій тато – мій однокласник. Якщо із тобою, не дай Боже, щось станеться, як я йому в очі дивитись буду?». І зійшлися на тому, що удвох залишились у радіорубці. На той раз зла доля обминула, невблаганно відлічуючи однак останні дні життя молодого, але мужнього командира Анатолія Розвадовського. На початку осені, 9 вересня, душа Анатолія піднялася у небесну вись, здобувши таку омріяну свободу. Але ось таких світлих спогадів про нього у пам’яті побратимів залишилось дуже багато.
Як розповідає мама Ольга, за пів року служби у зоні бойових дій Анатолій жодного разу не приїздив додому. Але хлопцями, котрі їхали у відпустку, передав подарунок – маленьке чорно-біле кошеня. Казав, що до них пристала кішка (там було багато бездомних тварин), яка народила згодом трьох кошенят. І одному з них пощастило поїхати у Карпати. Толік попросив назвати його Лакі, що в перекладі з англійської означає «щасливчик». Це сталося за кілька днів до загибелі сина. Під час обстрілу «градами» загинула й кішка з кошенятами, які залишилися.
Ольга пригадує, що ще за два дні до того фатального ранку, їй було дуже погано і важко. Хоч кожен день був сповнений тривоги і переживання, але тоді заледве повернулася з роботи додому. Звістка про загибель сина накрила її і всю родину чорною хмарою, яка не відступала. «Я ні в чому не знаходила сенсу і не бачила просвітку. Навіть почала втрачати віру, бо так надіялася, що Бог чує мої молитви за сина і з ним нічого поганого не станеться.
У темряві мого болю з’явився промінь Світла, коли мені запропонували поїхати у Меджугор’є разом з іншими матерями, котрі втратили на війні своїх дітей. Я знову там відчула дихання Життя і присутність у ньому мого сина». Приємний квітковий запах, який не зрівняти із жодним ароматом, відтоді часто відчуває Ольга. Відчувають його й інші члени родини. І вірять, що це Толік підбадьорює їх із Небес, як це завжди було при житті.
Ольга продовжує отримувати від сина подарунки, які дівчина, з якою він планував одружитись, підписує «Від нас з Толіком». А на мамині поради від щирого серця – будувати своє життя з кимось іншим, відповідає: «Таких більше немає на Землі».
